v
 


Привітання
  з Днем народження
  Новонародженим
  з Весіллям
  з Днем матері
  з Новим роком
  з 8 березня
  з Днем Валентина
  з Днем армії
  з Першим вересня
  з Днем вчителя
  з Днем студента
  з Днем ангела
  з Великоднем
  з Різдвом
  Щедрівки
Колядки
 


Тости
  Весільні
  на День народження
  на Новий рік
   


Іменини
  Календар іменин
   


Народна творчість
  Антологія Української народної творчості
   
  Народні пісні
  Колискові пісні
  Приказки
  Прислів'я
  Загадки
  Скоромовки
   
   
   
   
   
   
   

 

Пісні-хроніки.

Ой я вийду на Магурку — Магурка біленька

Ой я вийду на Магурку — Магурка біленька,
Під Магурков іскладена співанка новенька.
Та єк її іскладали, олуфком писали,
Аби тоту співаночку усі люди знали.
Ой кує зозулиця отам коло ришка,
А я хочу заспівати за Штолу-опришка.
Ой кує зозулиця отам коло дашка,
А я хочу заспівати за Штолу-ватажка.
Попід тоту Магурочку ізродили рижки,
Збирают ци годні хлопці та й ідут в опришки.
Ой кує зозулиця, попід крила жовта,
За Штолюком ізбират ци устіріцька ровта.
Ой кує зозулиця в млині па лотоках,
Уни, брате, Штолу ймили в середніх Ростоках.
Уни, брате, Штолу ймили недалеко Річки,
Єк зачали пласувати, він запросив свічки.
—Але де єс гадав, Штоло, зимку зимувати?
Але котру гадав, Штоло, бо єс любку мати?
А ци гадав зимувати у зелених столів?
—Та я гадав там, де би бих поміг.—
Одні несут пістолета, а там другі роги,
Женут Штолу Бервінковим просто ід дворови.
Женут Штолу Бервінковим просто ід дворови,
Вражі пани си питают: — Де ваші комори?
—Ой іждіте, вражі пани, ні бийте си в дворі.
Бо не самий я же ходив у ваші комори,
Не ходили у вопришки але самі дурні,
Лиш ходили у вопришки хлопці пострижені.—
Ікіш тобі, хло Штолюку, три смерті дивнії,
А лишив єс,— каже,— діти, молодую жінку
Та узяв єс кріс на плеччя, пішов на вандрівку.
Ой узяв єс кріс на плеччя та туди вуйовав,
А як песій сніжок упав, то твій гонор пропав.
Та ніхто то так не винен, єк панок Гірлічка,
Через него твій гонор пропав, єк у полічічка.
Ой кує зозулиця, сідат на дзвіницю,
Тепер підеш воювати там на шибеницю.
Ой кує зозулиця горі потоками,
Та займили хло’ Штолюка долів облазами,
Ой кує зозулиця, сідат на дзвіницю,
В’ни пригнали хло’ Штолюка аж під шибеницю.
—Ой кує зозулиця та в’на не буде вити,
Позвольте ми, добрі люди, хочу си прошети.
Ой я, хлопець молоденький, мушу погибати,
А Юріштан із Гірлічков мут в’ни проживати.
Ой будут в’ни проживати та будут в’ни жити,
Та будут в’ни вашу людську кровцю добре пити.
Неволями, катушами будут вас карати,
Не раз мене та опришка Штолу згадувати.
Ой кує зозулиця, сідат на домові,
Та ви, браття-побратими, бувайте здорові.

 
 

Про Лук'яна Кобилицю і цісаря

Многолітня зеленіла на Ділу ялиця,
Там збирався на нараду Лук’ян Кобилиця.
Красний Діл — він ся находить на самій границі
Між Плоскою й Сергіями, коло Кобилиці.
Там сходилось на нараду людей дуже много
З близьких селів та й з далеких до Лук’яна свого:
—Ой Лук’яне Кобилице, Лук’янс, Лук’яне,
Розкажи нам, будь так добрий, що ся з нами стане.—
Поклонився Кобилиця до народу свого:
—Не бійтеся, брати, сестри, не бійтесь нічого! —
Кобилиця став казати: — Не бійтеся, люди,
Робіть так, як я накажу, панщини не буде.
Послухайте мене, люди, мене, Кобилицю,
Прийшов час нам ся збирати до царя в столицю.—
Як старшого посла свого беруть Кобилицю.
—Беріть коні та сідлайте,— сказав Кобилиця,—
Бо далека та дорога — віденська столиця.—
Як приїхали в столицю до царя с просьбами:
Вислухай уважно, царе, що ся діє з нами:
Замерзають наші діти без вогню у хаті,
Не дають нам дров із лісу ті пани прокляті.
Панські слуги в кожну хату ідуть провіряють,
Як вогонь ся найде в хаті — водов заливають.
Ми робимо на панщині — наше пропадає,
Гірке, тяжке життя наше, а цар то не знає.
А нас женуть на роботу безплатно робити,
Нічого не дозволяють, нема з чого жити.
Слуги луплять нагаями — згинаємось вдвоє.
Поможи нам, ясний царю, просим серце твоє.—
Цар вислухав їх уважно, прийняв їх рішення
Та й сказав, що та панщина буде ізнесена.
Цар сказав: — Ходіть додому, а я пішлю сина,
Щоб син видів, яке діло, що то за панщина.—
Прийшов з Відня Кобилиця, пани продовжали,
Людей били та гонили, щоб його шукали.
І зловили Кобилицю та й на суд забрали,
І так пішки з села в село до Гумору гнали.
—Ой до збору, браття й сестри, до збору, до збору.
Пани взяли Кобилицю до Гурагумору.—
Плачуть люди та сумують, миються сльозами,
Вже пішов наш Кобилиця на право з панами.
Пани його засудили, нам не все то звісно,
Забили го у темницю, там, де темно, тісно.
Тримали го у темниці, над ним раду мали
І там його отруїли, йому трійла дали.
А як помер Кобилиця — всі люди бажали,
Щоб Лук’яна Кобилицю там і поховали.
Поховали Кобилицю, пісню заспівали,
Смутні письма в Путилову по нім висилали.
Аж по смерті Кобилиці Відень одвічає:
Свого сина в Буковину цісар висилає.
Прийшов принц на Буковину, нічого не знає,
До Лук’яна Кобилиці дорогу питає.
Увійшов до Кобилиці, стоїть, не сідає:
—Чи тут сидить Кобилиця? — в домашніх питає.
Сини й дочки Кобилиці стали ся питати:
— Хто ви такий є, паничу, просимо сказати.
А я післаний із Відня тут до Кобилиці,
Він приносив про панщину просьбу до столиці.
Досліджую його діло, буду ночувати,
Завтра піду на роботу і все буду знати.
Ви останетеся дома, а я за вас піду
Не так зрана, а пізніше, так перед обідом.
Неможливо є, паничу, щоб так ся пізнити,
Бо вас будуть панські слуги нагаями бити.—
Принц приходить до роботи, себе заявляє.
А ти чого запізнився? — гайдук го питає.—
Зараз півднини минає, коли меш робити? —
Його взяли нагаями та й буками бити.
Так робив він на панщині, на все надивився,
А пішов води принести — утік, удалився.
Написав, хто він такий і все на папері,
Тоді прибив Ромашкану на порту, на двері.
Та й вернувся він до Відня, татові звіщає:
—Та панщина в Буковині муки означає.—
І так панів з Буковини в Відень визивають,
З панщиною та й панами кінець заключають.
—Утішайтесь та газдуйте, веселіться, люди,
Поки світа, поки сонця — панщини не буде.—
Ой кувала зозуленька кувала, кувала,
Як панщина з Буковини втікала, втікала.
Ой як вона утікала, всі гори здвиглися,
Не вернула, хоч кричали: — Панщино, вернися!

* * * * *

Перебрався Франц-Іосип, у путь вирушає
І до пана Ромашкана в гості прибуває.
Як поїхав він у Іспас, пана не питає,—
До бідного чорнороба в хату повертає.
—Може, би ви мене на ніч приймили до хати,
Бо втомився в дорозі, дуже хочу спати.
—Ой не знаєм, ледінику, що нам говорити,
Боєм оси дуже пана — він нас буде бити.
—Ой не бійтеся нічого, прийміть ночувати,
А я піду завтра рано за вас відробляти.—
Прийшов цісар на панщину, трохи забаривси.
Питаєси пан Ромашкан. — Де досі крутивси? —
Ой узяли цісарика, на лаву поклали
І два кати проклятії двадцять буків дали.
Як побили цісарика, з него насміяли:
Дали єму коновочки, по воду післали.
Пішов цісар до криниці, сам себе питає:
—Ой і за що пан Ромашкан так людей карає?
Перевернув коновочки та й зачів писати:
—Вже не буде пан Ромашкан панчинов карати.—
Ой витягнув він олуфко, написав на брамі:
—Прийшов кінець Ромашкану, єго тату й мамі.—
Ой як післав пан Ромашкан цісаря шукати,
Та не могли єго знайти, де він дівсь, проклятий.
Прийшов цісар у столицю і того не знає,
Що на нього Кобилиця вже давно чекає.
Сів за столик Кобилиця та й зачів казати:
—Ой як би то нам, цісарю, панчину скидати?—
Ой коли взнав пан Ромашкан, що борзо злітає,
Тоді пану цісареві листа посилає:
—Що хочете, пане цісар, буду вам давати,
Лиш прошу вас дуже файно панчин не скидати.—
Але цісар молоденький довго не думає:
Із Лукином Кобилицев панчину скидає.
Ой ковала зозулиця, ковала та вила,
Ой у горах у Карпатах панчина скінчила.

Що настало тепер в світі, трудно спогадати

Що настало тепер в світі, трудно спогадати:
Не маш за чим, а відробляй, хоч би умирати.
Наші діди і прадіди того не зазнали,
Чого ж ми ся із батьками тепер дочекали.
Ніхто ж тому так не винен, як пани зробили:
Запродали душі наші, а свій край згубили.
Пан Потоцький а Браницький — тих то рада стала,
Щоби Польська в руках Москви назавше зістала.
Пан Ревуський і Пулавський ради додавали,
Щоб нас, бідних, із душами назавше продали.
Катерина тому рада, вірно присягає,
Щоб край взяти без війни от них зажелає.
Аж тут разом берут край враги наші ляхи,
Зачиняют, як собак, нас, як у клітку птахи.
Ми ж всі бідні, нещасливі на те ся вродили,
Щоб в неволі, як віл в ярмі, щоденне робили.
Ви, прокляті, спогадайте, що ся з вами стане,—
Ми в роботі не погинем, а вас всіх не стане.
Уважайте, ви, панове, нашую роботу,
Цілий тиждень на панщину, шарварок в суботу.
А до того і старости собі присилают,—
Ляда свято нареклося, толоки збирают.
Где ж мужикам відпочити, где ся бідним діти,
Треба слухать економа, бо той буде бити.
Лани панські засіваєш, трудно зглянуть оком,
А тут з своїм і староста — от як чорт під боком.
Не маш часу жати свого, бо панське спадає,
Прийде платити подушне, пан не спогадає.
А хоть прийде часом пану за нас заплатити,
Трудно потім з ціпом домом за те відробити.
І где ж, царю-государю, правду отискати,
Не знаєм, где нам, бідним, до кого ся вдати.
Просим бога, просим й тебе, бо нами владаєш,
Не дай же нам пропадати — в руках указ маєш.
Пожалуй нас, яко отец, дай в покої бути,
А не бери синов наших так часто в некрути.
Кури, м’ясо кажуть собі щоденне варити,
Хоть умирай, а їм давай, бо тя будут бити.
Таких часов нещастливих тепер ся діждали,
Ніч не видна, тре стерегти, щоби не окрали.
Не дость на тім, що где які жінки з ними їдут,
Але навет єще й дівки іс собою ведут.

 
 

Ой летіла зозуленька, почала кувати

Ой летіла зозуленька, почала кувати:
Почекайте, добрі люди, щось маю сказати.
Ой всі гаї зашуміли, я ся забарила,
Сіла собі спочивати, бачу чуда-дива.
Свободонька панщиноньку перед собов гнала,
Загнала ї в ліса, дебри, щоб там пропадала.
А за нею пани-ляхи ідуть у погоню:
—Вертай, вертай, пашциионько, вернися додому! —
Панщинонька відказала: — Я тому не винна;
Сами-сьте мя одігнали, я вам була вірна!
Ми не знали, панщинонько, колись мала встати,
Ми мислили панщиноньку назад завертати.—
Нагонили панщиноньку на калиновім мості:
—Вертай, вертай, панщинонько, ще до нас хоч в гості! —
Панщинонька відказала.— Я тому не винна;
Сами-сьте мя одігнали, я вам була вірна.
—Ой годі вам, пани-ляхи, та у карти грати:
Сюди-туди по кишенях — трудно с хлоца взяти!
—Ми не вмієм молотити, наші жінки — жати,
Вертай, вертай, панщинонько, не дай пропадати!
Стоїть лонка не скошена і на ниві жито:
Ходім, ходім за женцями, трудно їх впросити!
Стоїть жито і пшениця, з колоска спадають,
Люди своє позбирали, панського не дбають.
Ой вже ячмінь похилився, вже гречка поспіла,
Коли б була панщинонька, вже б ся каша їла.
Стоять жорна дармо в дворі — нікому крутити;
В полі збіжжя і картопля — нема що зварити.
Ой виїхав пан на поле ще й затурбувався;
Чого давній не бувало, то тепер дождався.
Сиділи пани в Варшаві та у скрипку грали,
Як їм кури та індики люди годували.
Як же прийшло самим панам курей годувати,
Вже яєшні і каплунів вцалє не видати.
Сидить жінка з діточками, в хаті посихає,
Вал пряде, просо товче і все підсипає.
Вал пряде, просо товче і все підсипає,
Як забракне півкватирки, то пан не приймає.
Сиділи пани в Варшаві та у карти грали,
А нас тії обірвуси били, катували.
Били, за лоб волочили, плакать не давали,
Як встид було самим бити, то жонцу тримали
Нікому ся поскаржити, нема пана вдома,
Яка правда у дідича, така й в оконома.
Нагайочка спочиває — та, що нас карала,
Не їдного набилося й плакати не дала.
Вже давно люди плакали ще й бога просили,
Щоб нагаїв і канчуків пани не носили.
Ой зійшлися до корчмоньки, так собі говорять:
—Hex пани балю не правлять, нехай на хліб роблять! —
Ой в вівторок, у вівторок панщинонька встала
Та всіх панів, окономів до ліса погнала.
Пішли пани в ліса, дебри панщини шукати:
—Вертай, вертай, панщинонько, будем пропадати!
У вівторок пополудню панщинонька встала
Та всім панам, окономам руки пов’язала.
У вівторок пополудню перестали бити,
Кличуть людей до роботи — не хочуть ходити.

Подорож до Америки

Там далеко за водою славний край розлогий,
Тамки ідуть люди многі, багаті й убогі.
Оден їде заробляти, другий панувати,
А декторий мусить часом житє змарнувати.
Уже сорок рік і другий почався минати.
Захотілось мені дуже Америку знати.
Я покинув рідну землю і свою хатину,
Рідних братів, сестру рідну, всю свою родину.
Коли жінка в ту дорогу мене виряджала,
І [окотились сльози з жалю, гірко заплакала.
Коли прийшов на колію, мав-єм від’їжджати,
Були швагри і знакомі, взяли мя прощати.
Прощав і я, але в дусі, всю свою країну,
Рідне село, рідну хату і всюю родину:
—Прости, отче, прощай, ненько, і всяя родино,
Прощай, жінко наймиліша і мала дитино! —
Приїхав я до границі, взяв-єм ся питати:
Були німці і мадяри, були і кравати.
Гам знайшлися вже агенти людей відсилати,
А до мене прийшов агент, зачав ся питати:
—Чи ти маєш вже шифкарту, чи тра тобі дати?
Ми агенти з Гамбурку людей відставляти.—
Положив я двайцять корон, і шифкарту дали.
Посадили до вагона і дальше пігнали.
Приїхав я до Гамбурку а в суботу рано,
Вже не чути руськой мови, вже мені погано.
А в неділю дуже рано взялися збирати
До відходу і на воду, на шифу сідати.
Коли люди посідали, шиф зачав рухати,
Вийшла банда ізо шифи і зачала грати.
Я поглянув на ту воду, зачав розмишляти,
Банда втихла, шиф загудів, землі не видати.
Поглянув я ще на воду — просторонь широка:
Як далеко вна займає і як заглубока?
Доки море ще не грало, то було байдуже,
А як стали вітри дути,— тепер прощай, друже!
Зачав шиф ся колисати і море ревіти...
Я погадав, що-м покинув дуже дрібні діти.
Десь пропала вся надія, заплакали очі,
Голова ся розболіла серед темной ночі.
То було вже на день п’ятий, п’ятниця, казали,
Як не вісту ще молоду матроси таскали,
Котра вмерла на тій шифі; пустили на воду,
Так, як у нас и а цвинтарі пускають до гробу:
Прив’язали тяжкий камінь, як її лускали,
Але хвилі вже на морі поволіиіпе грали.
На суботу стало море по вол інше грати,
А я зачав іще гірше в хоробу впадати.
А в неділю зачав знов ся той шиф колисати,
А я заслаб і на ноги вже не можу встати.
В понеділок дуже рано я з ліжка зірвався,
І розглянувся по шифі, і трохи злякався:
То два трупи знов понесли в понеділок рано,
А я хорий небезпечно — от буде погано...
А в вівторок дуже рано почало світати,
Я поглянув знов на воду — землі не видати.
А в середу дуже рано почав вітер віти,
Я поглянув — взяли птиці по морю летіти.
Пополудні я поглянув — і що ж там видати?
А то судна з рибаками почали вганяти.
В четвер рано я встав з ліжка, богу помолився,
Вийшов наверх і на воду знову подивився,
Но берегів не видати; в долину пустився...
Настав ранок, засвітало, п’ятниця, казали,
Верхи домів з Америки уже виглядали.
Пополудні Америку вже можна пізнати,
Доми страшно там високі, то можна сказати.
А з п’ятниці на суботу ми ще ночували,
До схід сонця до виходу всі-сьмо ся збирали.
До якогось «кастингарду» нас там всіх зібрали,
Де доктори поединчо в очі заглядали;
Котрий здоров, має адрес — піти му казали...
Прийшла черга і на мене, він мене питає:
—Маєш адрес? Маєш гроші? — Тих ся випускає.
Слава ж тобі, Христе-божий, за дар превеликий,
Що-сь щасливо запровадив до той Америки.
І гак мене випустили, і так ся блукаю,
Де ся спиню при роботі — сам того не знаю.

А в неділеньку раненько сонце си мінило

А в неділеньку раненько сонце си мінило,
Приснив си ми сон чудесний, стало ж ми не мило.
А не був то сон чудесний, була правда ясна,
Вийшов розказ від цісаря — година нещасна!
До двадцять штир и години щоби си збирати,
Жінку, діти із родинов навіки прощати.
Серед жнив — конец роботи — жнива наступают,
Прощається син з родинов, жінка умліваєт.
Всі військові в старшім віку дітей покидают,
Жінка з жалю умліває, діти си питают:
—Єк-єс, тату, попрощався, вертай же скоренько,
Звози снопи, засій жито, бо ми ще маленькі.—
А єк коса дітне жито, навіки зов’яне,
Та не один батько дітей, жінки не зостане.
В війні нема перебору, бідний ци багатий,
До котрого смерть приходи [т], то мусит вмирати.
Ай у лузі, темнім лісі явір зелененький,
Прощається бідний жовнір з конем вороненьким:
—З ким я маю сі прощати, — ні мати, ні тата,
Нема жінки, нема дітей, ні сестри, ні брата»
Нема кому жалувати, кому заплакати,
Нема кому на могилі хреста збудувати.
Не завдавай, мати, дітем жалю великого,
За вітчину кров проллєли, за твого милого.
Не журися, стара мати, твій син у могилі,
А він єст бо так далеко, в кількасот ній милі.
Та на війні варто жити, не треба журити,—
Маєш кулі і шрапнелі, є чим си живити.
Також пити є доволі, що аж си не хоче,
Не в одного з його тіла тепла кров чуркоче.
І Іе дорого не коштує, то легко дістати,
Кульку в груди та й спокійно покластиси спати.
Оіі на війні варт вмирати, файно поховают:
Санітети погріб справлят, канони зайграют.
Один бере та й за ноги, другий за чуприну,
Третій кричит: — Роби пляцу, пхаймо всередину! —
Наскладали батьків, синів, як селедців в бочку,
Ані вмили, ні вчесали, ні вбрали в сорочку.
Обіллєли його вапном, аж на нім кипіло,
Би по смерті огризало его біле тіло.
А сорочка єка була, в таку завивали,
В тим мундирі кривавенькім так го поховали.
Буде знати стара мати, жінка, малі діти,
Кождий жовнір йає карту, мусе го глєдіти.
Кождий жовнір має карту, віддадуть старшому,
Старший в книжку записує, дасть знати додому.
Єсть у споднях, у кишені із лівого боку,
Бу е знати стара мати у півтора року,
Буде знати стара мати, що їй син в могилі,
Хоть би була так далеко, на сто тисяч милі.
А не одна мати плаче, слези проливає,
Йшла би сто миль тта піхоту, де син спочиває.
Буде знати жінка, діти, що не мают тата,
Буде знати сестра рідна, що не має брата.
Але ж один вийде з воська, дома не застане,
Ані жінки, ані дітей, серце му зов’яне.
У кождого питаєся, хто в селі зостався:
—Була жінка, були діти, як я вибирався.
Сходив цілу Галичину та й цілі Карпати,
У кожного питаєси, де жінки шукати.

Про Козланюків

Закували зозулин,і, закували й вили,
Та що тот і Козланюки біду наробили.
Та що тот і Козланюки біду наробили,
Та що в Річці на Зеленім двох шандарів вбили.
Як убили два шандарі, дали ногам ноля,
Приїхала з Коломиї головна контроля.
При їхала з Коломиї та зревідувала,
Поліція відіслала аж до Станіслава.
З Станіслава телеграма аж до генерала,
Що у Річці на Зеленім бунтація стала.
Як зачали пани бити, а суди судити,
Присудили на Зеленім хати попалити.
Щоби хати попалити, худобу забрати
Та щоби тих Козланюків в Коломию дати.
Та що ж у тих Козланюків крівця не водиця,
Та де били та карали, там крові керниця.
Та де били та карали, всі люди виділи,
Зеленими вишничками гробок затичіли.

Про Пилипка

На високій полонинці ізродили рижки,
Та ци підем, пане брате, навесні в опришки?
А вробімо топірчики та з самої стали,
Та не кличмо ми нікого, лише ідем сами!
А вробімо топірчики із самої міди,
Єк підемо у опришки, не зазнаєм біди!
А що у тій Чорногорі за вороні коні?
Ходім, брате, у опришки, чуєм за червоні!
Ой учуєм за червоні в пана молодого,
Та єк би їх та узіти з двора головного?
Ой знаю я, пане брате, єк би їх узіти:
Молодого того пана до стіни прибити.
Ой прибити руки, ноги, ще межи плечима,
Щоби він сі на нас дивив чорними очима.
Єк мут ровту ізбивати, за нами гонити,
Ми будемо з файнов любков мід-горівку пити!
Будут ровту ізбивати та мут нас шукати,
Ми будемо з файнов любков гіити та гуляти.
Закувала зозулечка, закувала жовта,
Здогонила ледіників на Рокиті ровта.
Ішли наші ледіники та все гомоніли,
Єк учули за ровточку, ви и си розлетіли.
Але ішли ледіники самі побратими,
Один упав у негоду, всі єго лишили.
Ой імили Пили пика за білі рученьки
Та узіли Пилипика до невольниченьки.
Ой замкнули Пилипика у зел із ні свірні
Та узіли провадити до самой Надвірні.
А я собі поворожу воском на порозі,
Та ци правда, що імили Пилипка в дорозі?
Єк я собі поворожу на ярій пшеници,
Ци то правда, що губили Пилипка в темници?
Вони єго та губили за топорец ясний,
А люди си дивували, єкий же він красний!
Ой люди си дивували, єкий він хороший.
А пани си дивували, кілько в него гроший!
Не пас Пилип штири роки ні кози, ні вівці,
Лише прятав у табівку білі сороківці.
Ой куєт ми зозулечка та коло Менчила,
Пилипкова співаночка уже си скінчила!


Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання







НОВИНИ

 
     
©Привітання, тости та поздоровлення на всі свята українською мовою 2018